Кадровий офіцер Олександр Ільченко витримав понад три роки російської неволі. Командир артилерійської батареї обороняв Маріуполь до середини травня 2022 року. Він пережив теракт в Оленівці, пройшов крізь жорстокі знущання та допити у СІЗО й колоніях РФ. Додому військовий повернувся 14 червня 2025 року. Ворог ставився до нього з особливою жорстокістю через його офіцерське звання та посаду.
«Жодних виправдань для них немає. Коли дорослий чоловік б’є тебе і каже, що таких, як ти, і твоїх дітей треба нищити, бо ви будете мститися – що тут ще додавати?», – ділиться військовий.
Найважче було боротися з голодом та нестерпним очікуванням. Заради психологічного виживання офіцер просто змусив себе не думати про дату обміну.
«Ти живеш надією: завтра, завтра… а воно не збувається. Це руйнує. В якийсь момент я перестав чекати дня обміну – і тоді він прийшов сам. Бажаючих доля веде, а небажаючих – тягне», – говорить воїн.
Перші хвилини на волі принесли сльози радості в усьому автобусі. Побачивши український прапор, звільнені захисники нарешті відчули завершення важкого етапу випробувань. У прифронтових селах люди масово виходили на дороги, щоб привітати бійців.
«Перші хвилини – це сльози. Всі, хто їхав в автобусі, плакали, як діти. Побачили рідний прапор, про який мріяли, і відчули: частина випробувань закінчилася. Нас зустрічали люди в селах – виходили на дорогу, вітали. Це було неймовірно», – згадує Олександр.
Повернення він описує як початок «старого нового життя». Потік інформації настільки приголомшив офіцера, що виникло стійке відчуття прильоту з іншої планети. Адаптуватися до змін допомагали рідні, друзі та побратими. Бажання нагадати суспільству про полонених, які перебувають у жахливих умовах, спонукає Олександра підтримувати публічні акції. Він уже передав спецслужбам дані про понад 70 побратимів, з якими перебував у неволі. Багатьом родинам колишній бранець зателефонував особисто, щоб сповістити хоч якісь новини. Наразі кадровий військовий завершив реабілітацію і знову виконує бойові завдання на Харківському напрямку.
Живі портрети замість офіційних статусів загиблих
Історія Олександра надихає десятки родин Кегичівської громади, які існують у стані постійної невизначеності. Вони щодня виглядають синів, чоловіків та батьків. Валентина Гололобова чекає на єдиного сина, який зник безвісти у Бахмуті рівно три роки тому. До повномасштабного вторгнення чоловік працював у фермерському господарстві.
«Він у нас такий… Пташки ніколи в житті не образив. Коли служив на Херсонщині, мені дзвонили й розповідали: як привезуть продукти – він обов’язково поділиться і зі старенькими, і з дітьми. Я його так вчила: «Синку, не викидай зайве, краще віддай». А він відповідав: «Так і роблю, мамо», – розповідає жінка.
Незважаючи на 75-річний вік і хворі ноги, у 2023 році мати здолала блокпости Донеччини. Син просив її приїхати бодай на дві години. На березневу відпустку він ненадовго завітав додому. Мати палко благала його залишитися. Проте боєць відповів, що не збирається відсиджуватися, коли треба захищати її та українських дітей. Це виявилося їхньою останньою зустріччю, адже вже за місяць зв’язок з ним зник.
За десять місяців пролунав короткий телефонний дзвінок, що подарував надію на полон. Офіційного підтвердження родина не має досі. Мати шукала дитину скрізь – від Червоного Хреста у Швейцарії до екстрасенсів. Син часто приходить до неї у снах. Жінка категорично відмовляється оформлювати статус загиблого заради грошей.
«Мені пропонували визнати сина загиблим, казали: «Буде більша пенсія, будуть виплати». Але я не піду на таке. Я буду чекати завжди. Поки немає доказів, він для мене живий. Хай я обійдуся своїми копійками, хай пільги забрали, бо його немає поруч… Якось виживу», – говорить мати.
Маючи пенсію 3500 гривень, вона активно допомагала війську, поки дозволяло здоров’я. Валентина Юхимівна готувала їжу, віддавала гроші із власних збережень та картки сина на потреби його 60-ї бригади. Нині вона мешкає сама, а єдиною втіхою є портрет сина на стіні. Мати не втрачає віри.
«Кажуть, бачили, що він був дуже поранений у ногу. Але я його вилікую. Аби тільки повернувся, я все для нього зроблю», – плаче пані Валентина.
Материнська витримка та офіційне підтвердження
Анжела Кузьміна переживає кожен обмін полоненими з неймовірною напругою. Її син Дмитро зник у Маріуполі у квітні 2022 року. Офіційне підтвердження статусу полоненого надійшло лише через рік. Цей статус зафіксований Координаційним штабом та Міжнародним Комітетом Червоного Хреста з боку країни-агресора. Мати регулярно перевіряє особистий кабінет у Національному інформаційному бюро.
Проте почути голос сина це не допомагає. Зв’язатися з ним неможливо.
«Зв’язатися з ним неможливо. З 2022 року я його не бачила і не чула. Лише одного разу, у вересні того року, був дзвінок з Оленівки. І все», – розповідає Анжела.
Дмитро є старшим сином і головною опорою для молодшого брата. 17 вересня цього року йому виповниться 30 років. Мати мріє зустріти цей ювілей разом із ним. Вона свідомо береже сили.
«Я знаю, що він живий, і це дає сили. Я повинна бути живою і здоровою до його повернення, адже синові знадобиться допомога з реабілітацією. Моя віра в те, що він повернеться і я буду йому потрібна як мати – це те, що тримає мене на ногах», – каже жінка.
Волонтерство як порятунок від важких розпитувань
Світлана Козюпа теж тримається заради свого 15-річного сина. Її чоловік Андрій став на захист країни 3 вересня 2022 року. Боєць Нацгвардії воював на найгарячіших ділянках Луганщини та Донеччини. Його останній дзвінок перед бойовим виходом у Вовчанську відбувся 12 листопада 2024 року. Вже за два дні зв’язок повністю обірвався.
«Останній раз ми розмовляли 12 листопада. Андрій зателефонував якраз перед «виходом». Відтоді – тиша. Ми не знаємо нічого: чи він у полоні, чи що з ним взагалі… », – розповідає пані Світлана.
Аби не піддаватися розпачу, жінка завантажує допомогу для військових та збирає продукти. Сил їй додають син та залізна віра. Світлана відвідує місцеві акції, бо прагне зберегти імена захисників у пам’яті суспільства. Вона переконана у важливості розголосу.
«Цю тему треба постійно порушувати, щоб наші близькі не стали просто іменами у списках».
Спільний фронт соціального супроводу
Місцева влада Кегичівки перетворила супровід таких родин на окремий соціально-психологічний фронт. Фахівчиня із супроводу ветеранів Тетяна Михайлюк за 11 місяців надала допомогу 67 родинам, що опинилися у кризовому стані. Спеціалісти допомагають стабілізувати емоційний стан батьків та дітей, які важко переживають розлуку.
«Це індивідуальні та групові консультації, кризова підтримка, робота з емоційними станами, спричиненими тривогою та стресом. Особлива увага – дітям, які надзвичайно важко переживають розлуку з батьками», – говорить Тетяна Михайлюк.
Окрім психологів, родини отримують юридичний та соціальний супровід. Їм допомагають із виплатами, оформленням документів та взаємодією з держорганами. Перша заступниця селищного голови Людмила Квока наголошує, що головне завдання – надати чіткий алгоритм дій, щоб люди не залишалися наодинці з бідою.
«Ми розуміємо, що родини потребують не лише співчуття, а й конкретної допомоги. Наше завдання – зробити так, щоб люди не залишалися сам на сам зі своїми проблемами», – зазначає перша заступниця Кегичівського селищного голови Людмила Квока.
Два проєкти для збереження пам’яті
Нещодавно у парковій зоні біля Будинку культури пройшла масштабна акція, яка зібрала близько 80 родичів зниклих воїнів. Простір замайорів прапорами та портретами захисників. Ініціаторкою виступила Валентина Хутко. Її син Олександр зник під Бахмутом у травні 2024 року. Вона закликала громаду бути чуйнішими до чужого болю.
«Головний меседж акції: розповсюджуйте інформацію, не дайте темі полонених зникнути з інформаційного простору. Потрібно нагадувати суспільству і світові, якою ціною дається наша незалежність, і боротися, поки останній наш воїн не повернеться додому. А ще хочеться, щоб люди були людянішими і розуміли наш біль. Страшно чути випадкове: «А що, твій Сашко ще не знайшовся?». Після такого важко просто вийти межи люди», – говорить пані Валентина.
Учасники акції анонсували два важливі проєкти:
- «Дерево надії» – унікальна кована конструкція, де стрічки з іменами бійців символізуватимуть тривале чекання родин.
- «Книга-альбом» – спеціальна збірка світлин зниклих військових, яку показуватимуть усім звільненим із полону для можливого впізнання побратимів.
Селищний голова Антон Доценко запевнив, що місцева влада не має права на байдужість. Спільне завдання громади – чекати разом із родинами, допомагати волонтерам та постійно вимагати дій від світової спільноти. Поки останній земляк не повернеться додому, ця боротьба триватиме.
«Ми не маємо права на байдужість. Поки хоча б один наш земляк залишається в неволі або вважається зниклим безвісти, наше спільне завдання – чекати разом із рідними, допомагати волонтерам і вимагати дій від світу. Адже, як каже Олександр Ільченко: «Бажаючого доля веде». І наша спільна воля обов’язково приведе кожного Героя до рідного дому», – наголошує Кегичівський селищний голова Антон Доценко.
